БІОГРАФІЯ
Народився Лазар Андрій Іванович 8 жовтня 1947 року в селі Макарьово. Мама Лазар (Грибаня) Марія Василівна (08.10.1927-06.01.2011) була домогосподаркою, батько Лазар (Аштанді) Іван Іванович (17.01.1920-02.03.1992) працював будівельником в колгоспі, і що цікавіше, був відомим у краї казкарем. Низка його казок ввійшли у збірку «Зачаровані казкою» за авторством П.В. Лінтура.
Сам Андрій Іванович завжди їх описував як люблячих батьків та добросовісних справедливих людей
Змалку знав що таке відповідальність, тому що був старшим сином і мав трьох братів – Івана, Василя та наймолодшого Михайла. Ріс спортивним, вихованим та розумним хлопчиком. Ходив до Макарівського дитячого садочку, звідки, через феноменальну память, у нього до самої смерті залишалось низка спогадів. Ось цей один із найяскравіших:
Одного разу, коли у селі проходив концерт до свята Жовтневої революції його вихователька з дитячого садочку – Маргарета Андріївна навчила його вірша і вивела на сцену. Він памятав цей вірш до кінця життя:
«Ленин, Ленин дорогой
ты лежишь в земле сырой
я немножко подросту,
в твою партию вступлю»
На той момент йому виповнилося лише 2 роки
Коли йому виповнилося 7 його віддали в Макарівську середню школу, де він провчився до 8го класу. В шкільні роки йому довелося багато працювати, адже господарство було велике та ще й окрім звичайної худоби вдома були і вівці і бджоли. Він завжди згадував як в дитинстві був змушений цілий день сам пасти вівці в полі маючи при цьому декілька скибочок хліба в яйці і склянкою молока. Але не зважаючи на це, він добре вчився і завжди знаходив час на розваги та спорт. З молодих років йому добре вдавалася математика, що в майбутньому вплине на вибір професії. А ще раніше він почав грати в футбол і саме футбол став його пристрастю та невідємною частиною його подальшого життя.
Для завершення середньої освіти змушений був їздити на велосипеді у сусіднє село - Залужжя. У Залужанській загальноосвітній школі вчився до 1965 року
Після закінчення 11го класу поступив на навчання в заочний відділ до Ужгородського Державного Університету за спеціальністю «Радіофізик». Разом з тим влаштувався на Ужрогодську взуттєву фабрику комірником. Студентські роки згадував з теплом. Найбільш часто згадував студентську столову, низькі ціни та смакоту тих страв. Навіть вже на пенсії він інколи просив дружину «зварганити» йому щось саме так, як колись готували в столовій. На вихідні завжди приїжджав до рідного села грати в футбол.
ФК «Макарьово» зразку 1970 року часто займала почесні місця. Він завжди згадував період свого життя який він посвятив футболу з гордістю
Після завершення матчу, ввечері, в сільському Домі Культури під час дискотеки завжди лунало «соло футбалістам», коли дівчата запрошували своїх переможців на танець. Саме там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією і почалася історія нашої великої дружньої родини. На той момент йому було 23, а їй 17 років. Вже на її шкільний бал до Дня останнього дзвоника вони були разом. Після навчання вона пішла працювати до Обласної бази сільськогосподарської техніки біля м.Мукачева. Він особливо часто згадував цей період його життя, безтурботний і веселий. Кожної неділі він приїжджав зустрітися зі своєю Марією. Після футболу вони разом йшли відпочивати на дискотеку.
Одного разу на Свято Покрову Святої Богородиці останній автобус маршруту м.Мукачево-с.Макарьово вийшов з ладу. І вони зібравшись з силами пройшли пішки 25 км до самого Макарьова і все рівно після цього пішли на дискотеку.
1971 року він разом з двома братами Іваном та Михайлом пішов працювати в Мукачево на ПМК-98, що дало йому змогу частіше бути вдома, бачитися з коханою.
Після закінчення УДУ Лазар Андрій Іванович та Лазар (Гуті) Марія Іванівна одружилися.
Весілля відбулося 5 серпня 1972-го року
Але не встигнувши відчути всієї радості одруження, восени 1972 року, через два місяці після весілля, йому принесли повістку з воєнкому. І він змушений був на рік покинути молоду дружину і відправитися проходити строкову військову службу в місті Надькереш, що в центральній частині Угорщини.
Проходив службу як радист, знав Азбуку Морзе, був Комсоргом частини (Комсорг - керівник первинної комсомольської організації), відмовившись від звання сержанта
Хоч служба йшла далеко від дому, провести рік в У горщині було досить цікаво. На звільнення він їздив до Будапешту, де іноді зустрічав земляків із Закарпаття.
Наказом від 27 вересня 1973 року закінчив віськову службу в листопаді 1973 року
Після його приїзду в них стало питання про житло, адже те місце де жила дружина і теща хоч і було чисте та доглянуте, було дещо замале для великої родини, яку планували побудувати Андрій Ів. та Марія Ів. Для великого будівництва потрібні були великі гроші, тому не довго думаючи вони зібрались і вдвох поїхали на заробітки до Комі АРСР що за 3366 км від їхнього рідного села.
Працював він важко – разом з бригадою валив ліс і прокладував через нього дорогу з дерева (така дорога називалася «лижньовка»). Дружина готувала обіди для бригади
Через деякий час вони замітили що Марія Ів. почала часто почувати себе погано, і вже скоро стало зрозуміло що вона вагітна. Вони продовжували працювати і чекати на поповнення. 26 жовтня 1974 року в пологовому відділенні ЦРЛ селища Троїцько-Печорськ народилися двійнята Славік та Віталік. Вони народилися зарано, їм було лише по 7 місяців, і їхня вага була менша за норму тому Марія Ів. була змушена ще 2 місяці лежати в лікарні під наглядом лікарів.
Попри всі труднощі діти виросли здорові та кріпкі
Після випуску з лікарні вони залишалися в Комі ще 11 місяців. Марія Ів. працювала касиром в місцевому кінотеатрі, Андрій Ів. продовжував класти дорогу, а за немовлятами приїхала доглядати теща – Гуті Ганна Федорівна, яку він любив і дуже поважав до кінця життя.
1975 го року вони повернулися додому, але невдовзі залишивши дітей на тещу, знову повернулися працювати в Комі АРСР.
Через деякий час Марія Ів. вдруге завагітніла, але цього разу приїхала додому скоріше, щоб вже точно народити вдома, а Андрій Ів. залишився працювати. 20 квітня 1976 року народилася Анжелка
Згодом після цього Андрій Ів. повернувся додому
1977 року почалося будівництво будинку де Андрій Ів. прожив до кінця життя. Лише за 2 місяці силами майже всіх родичів вони вже спали під новим дахом.
Після того як будинок був готовий Андрій Ів. пішов працювати інженером-конструктором у Мукачівський Галузевий Науково-Дослідницький Технологічний Інститут Телевізійної Техніки «Електрон» (МГНДТІ ТТ «Електрон»), але вже за рік повернувся до рідного села і вже з 1979 року почав працювати в Макарівській середній школі керівником початкової військової підготовки.
Вчителі Макаріської середньої школи початку 80-х
Як і завжди, він робив свою справу професійно, саме тому за ним ходила добра слава і він користувався неабияким авторитетом та популярністю в школі, як і в учительському так і в учнівському колі. Коли мав літні канікули то разом з братом Михайлом виробляли кам'яні сходи. Через шість років вчителювання, в 1985-му році йому запропонували стати директором школи, але Андрій Ів. мав серйозніші амбіції, і за багаточисленними проханнями односельчан висунув свою кандидатуру на посаду голови Сільської ради села Макарьово та Барбово.
На Місцевих виборах 1985-го року Андій Іванович був обраний Головою Макарівської Сільської Ради
Він, впродовж всіх років свого керування, робив все, що міг, для добробуту і процвітання рідного села та його мешканців і, що не менш важливо, не мішав робити цього й іншим, і тільки підтримував будь-яку гідну ініціативу. Освітлення вулиць, (викладка асфальту), проведення газопроводу до кожного будинку, це також безпосередня заслуга Бирова – Андрія Івановича. Він був саме таким Головою, який без зайвих розмов ЕЛЕГАНТНО міг вирішити будь яку проблему (в межах розумного, звістно), з якою до нього приходили люди. Ще й донині багато мешканців села Макарьова та Барбова кажуть що кращого Голови тут вже ніколи не буде.
Всього Головою Сільської ради Андрій Ів. обирався цілих шість разів, несучи відповідальність за Макарьово та Барбово повних 25 років
Найголовнішим для нього була довіра та повага людей. Сам він завжди говорив що саме це для нього найкраща нагорода та мотивація продовжувати працювати. За роки своєї посади встиг зробити для села чимало, чим заслужив собі повагу та авторитет, навіть поза межами району. Теплі слова односельчан, колег, друзів, всіх тих хто з ним працював чи мав справу, та численні почесні грамоти і медалі служать цьому підтвердженням. Його легкий і веселий характер притягував до нього людей, викликав відчуття довіри, і люди йому вірили, і люди в ньому ніколи не розчаровувалися.
До 2005-го родинне коло Андрія Івановича значно розширилося. Він видав заміж доньку, одружив обох синів, і вже мав 6 онуків: Ростік, Лариска, Славік, Васько, Мар’янка та Віталінка.
У 2010 році він пережив операцію на тазостегновий суглоб, і декілька місяців пробув у лікарні у важкому стані, не маючи можливості навіть встати. Документи для підпису йому носили прямо в палату, а після приїзду додому - до ліжка, але він продовжував працювати для добробуту мешканців рідного села.
В листопаді 2010 року, в звязку з важким станом здоров’я, Андрій Ів. прийняв рішення не подавати свою кандидатуру на пост голови Сільської ради і вийшов на заслужений відпочинок.
Після довгих місяців реабілітації він нарешті з допомогою костилів та підтримкою своєї жінки знову почав ходити.
В 2013-му році він, зібравшись з силами, вирішив піти на другу операцію – на тазостегновому суглобі, але з правого боку.
Ця операція пройшла легше, та й реабілітація була швидшою. Вже згодом Андрій Ів. зміг вперше за багато років сісти за кермо, дбати про домашнє господарство, строїти плани на майбутнє і просто насолоджуватись життям. Останні роки його життя він провів доглядаючи за господарством, відвідуючи церкву, займаючись своїми улюбленими справами, разом з ріднею та друзями і просто, майже безтурботно, проводив будні. Майже безтурботно тому що, він до самої смерті вболівав за своє село, та був справжнім патріотом своєї Батьківщини - СССР. Саме тому йому було боляче дивитись, як колись могутня та багата держава перетворюється на «бардак». Але поряд з тим любив життя і цінував кожну його хвилину, строїв плани на майбутнє, любив і підтримував як міг своїх дітей та внуків, друзів, колег і, звичайно, свою вірну, люблячу дружину.
Не зважаючи ні на що, він завжди був у хорошому настрої і залишався душею будь-якої компанії, до самого кінця
Він помер 9 липня 2020-го року в Районній Лікарні міста Мукачево у віці 72 років. Ми любимо тебе тебе...дідусю...спочивай з миром.